Урочисто прославляємо катів і деспотів українського народу, святкуючи примарну перемогу!

29.10.2013, 01:09:10

Пролог

Писати чергові оди радянській владі і «талановитим» командирам Червоної армії, які виграли війну з Німеччиною, не збираюся - останнім часом бажаючих це робити досить.

Хотілося б ще раз нагадати тим, хто пишається і ностальгує, що війну виграли не Сталін і Жуков, а прості люди, які, виконуючи злочинні накази тодішніх керівників, мільйонами віддавали свої життя заради перемоги однієї потворної ідеології над іншою.

Верхом цинізму в комуняцькій тарабарщині післявоєнного періоду є напис «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» на пам'ятнику «Невідомому солдату». Сьогодні ми впритул підійшли до історичного вивчення цієї сторінки Другої Світової війни. Написана вона кров'ю багатьох тисяч людей, доля яких і донині залишається невідомою.

Примха Сталіна звільнити Київ до річниці революції коштувала тисячі життів

Відомо, що звільнення столиці України 1943 було приурочено до 26-ї річниці Жовтневої революції. Щоб виконати побажання Сталіна, тодішні воєначальники загубили сотні тисяч людських життів, але наказ головнокомандувача виконали.

Гірка правда полягає в тому, що вже ніколи і ніхто не зможе підрахувати, скільки насправді людських життів було загублено радянськими полководцями (в першу чергу маршалом Жуковим), щоб «порадувати» радянський народ і особисто вождя Йосипа Сталіна взяттям Києва до 7 листопада і іншими перемогами.

Ось і зараз вірні учні і послідовники Жукова до чергового 7 листопада теж вирішили проявити історичну пам'ять.

Листівка з листів, розповсюджуваних по поштових скриньках дніпропетровців

Як бачимо, знову та ж радянська істерика і той же пафос у стилі «Ніхто не забутий, ніщо не забуте». Але що взяти з політиків? Добре хоч, їм вже мало хто вірить.

Але є у нас в місті і люди, які дійсно не забули правду:

«Чорнопіджачники»

На війні без втрат не буває. Але під час форсування Дніпра полягли сотні тисяч людей, яким тодішня влада наказала форсувати Дніпро без зброї, військового досвіду і знань. Саме тому мова далі піде, про мобілізованих до Червоної армії із звільнених населених пунктів, прозваних у народі «піджачниками», «чорносвитками», «чорною піхотою» - через те, що нерідко вони йшли в бій без військового обмундирування.

Оскільки Збройні сили СРСР воювали «витратним способом», то вже з 1942 року вони почали відчувати труднощі в плані людських ресурсів (в армію стали брати 17-річних, а також почалася масова мобілізація жінок і зниження медичних вимог для тих, хто раніше вважався непридатним до служби).

Але їх закликали військкомати, де дотримувалися правила звітності - тому зараз ці цифри більш-менш відомі. А ось на звільненій території все відбувалося інакше. Командування наступаючих військ з кінця зими 1942 року отримало право закликати людей прямо у війська. Маршове поповнення не завжди встигали доставляти вчасно. І, якщо в попередніх боях були великі втрати, то вони поповнювались за рахунок чоловіків у тих населених пунктах, які щойно зайняли.

Нерідко забирали навіть тих, хто не досяг призовного віку або вже вийшов з нього. Документація при цьому в гарячці битв далеко не завжди оформлювалася. А якщо і оформлювалася, то, найчастіше, заднім числом, і багато з призваних «прямо у війська», загинувши, залишилися неврахованими. З цієї причини нині ніхто точно не знає, скільки їх було - є лише оціночні думки. Швидше за все, звичайно, мова може йти про кілька мільйонів.

Людей, які жили на окупованій території, відразу після звільнення польові військкомати відправляли в бій, на передову - без відповідної військової підготовки, без обмундирування, часто навіть без зброї. Вони гинули як справжні герої, але історією не відмічені. Через колір цивільного одягу їх називали «чорною» піхотою.

«Чорну» піхоту, або ж «чорнопіджачників», найчастіше використовували як перші ешелони при наступі Червоної Армії на найскладніших ділянках фронту. Звільнені з окупації чоловіки мали довести таким чином свою вірність Батьківщині.

Це були ті самі - здебільшого ненавчені військовій справі, безправні «пораженці» і «оточенці», які в силу різних обставин потрапили під німецьку окупацію, і тому з офіційної позиції радянських каральних органів - громадяни «другого сорту». Ось цим якраз - одну гвинтівку на трьох, півцеглини в руки і, як напуття: «Зброю добудете в бою!». А ззаду - заградотряди НКВС.

Скільки «чорнопіджачників» загнали в крижані води Дніпра, скільки їх кануло в Вічність - вже не порахує ніхто ...

Таких людей, які за задумом тодішньої влади мали власною кров'ю «змити ганьбу перебування на окупованій території», було мобілізовано 300 тисяч - у битві за Дніпро їх загинуло приблизно 250-270 тисяч. Загальні ж втрати в цій битві досягли 380 тис.

Мобілізацією таких людей займалися польові військкомати, що складалися, як правило, зі взводу солдатів і кількох офіцерів. Забирали всіх здатних тримати зброю, навіть 16-17-річних хлопців. Все проходило нібито на законних підставах, адже напередодні Ставкою Верховного Головнокомандування, наказом від 9 лютого в 1942 № 089, право призивати на військову службу було надано не тільки військовим радам армії, а й командирам дивізій, частин, причому в необмеженій кількості.

Найстрашніше те, що більшість з мобілізованих зовсім не мали військового досвіду, не проходили ніяких навчань, і їх без відповідної підготовки відразу кидали в бій. Зрозуміло, що більшість з них гинуло в першій же битві.

Зі спогадів генерала Петра Григоренка:

«До осені 1944 року ... людей в країні вже не було. Готувалася мобілізація 1927 року, тобто сімнадцятирічних молодиків. Але нам і цього поповнення не обіцяли. Від 4-го Українського фронту вимагали вишукування людських ресурсів на місці - мобілізації воюючих віків на Західній Україні, вербування добровольців на Закарпатті та повернення в частині видужуючих поранених і хворих. Брак людей був настільки відчутний, що мобілізацію перетворили, по суті, в ловлю людей, як свого часу работорговці ловили негрів в Африці. Було організовано по-радянськи, приблизно так, як організовується стовідсоткова «добровільна» явка радянських громадян до виборчих урн».

Всього, за розрахунками військового історика Б.В. Соколова, в Червоній армії в роки війни служило близько 46,5 мільйона осіб, з яких, якщо вірити офіційним даним, для роботи в промисловості і в воєнізовані формування інших відомств було відкликано 3,6 мільйона чоловік. Таким чином, чистий призив - 42,9 мільйона осіб проти чистого призову в Німеччині в 15,9 мільйона осіб, що становить, відповідно, 20,5% від загальної чисельності населення СРСР у 1941 році і 19,7% від населення рейху в 1939 році.

З 42,9 мільйона призовників   близько 12 мільйонів повинні складати ополченці і люди, покликані на місцях безпосередньо в частині. «Доля цих місцевих призовників з окупованих територій була особливо трагічна, - пише Б. В. Соколов у книзі« Невідомий Жуков: портрет без ретуші в дзеркалі епохи».

І дійсно - на них дивилися як на потенційних зрадників Батьківщини і кидали, в буквальному сенсі, на забій, щоб у НКВС після війни було менше роботи з виявлення «неблагонадійних». Хоча «вина» цих людей полягала лише в тому що, їх кинули разом з усім населенням при відступі Червоної армії.

Одну з безглуздих і нещадних до власних людей атак, зроблених в грудні 1943 року в Білорусії поповненням, що надійшли з щойно звільненої Орловської області, добре запам'ятав колишній командир взводу лейтенант Валентин Дятлов:

«Повз, по ходу повідомлення, пройшов ланцюжок людей в цивільному одязі з величезними «сидорами» за спиною. «Слов'яни, хто ви, звідки?» - Запитав я.

- Ми з Орловщини, поповнення.

- Що за поповнення, коли в цивільному і без гвинтівок?

- Так сказали, що отримаєте в бою ... »

Удар артилерії по противнику тривав хвилин п'ять. 36 гармат артилерійського полку «довбали» передній край німців. Від розривів снарядів видимість стала ще гірше ...

І ось атака. Піднявся ланцюг, звиваючись чорною кривою змійкою. За нею другий. І ці чорні змійки були так безглузді, так неприродні на сіро-білій землі! Чорне на снігу - прекрасна мішень.

І німець «поливав» ці ланцюги щільним свинцем. Ожило багато вогневих точок. З другої лінії траншеї вели вогонь великокаліберні кулемети. Ланцюги залягли. Командир батальйону кричав: «Вперед ... твою мать! Вперед! .. У бій! Вперед! Застрелю!» Але піднятися було неможливо. Спробуй відірвати себе від землі під артилерійським, кулеметним і автоматним вогнем ...

Командирам все ж вдавалося кілька разів піднімати «чорну» сільську піхоту. Але все марно. Вогонь противника був настільки щільним, що, пробігши пару кроків, люди падали як підкошені.

Ми, артилеристи, теж не могли надійно допомогти - видимості немає, вогневі точки німці здорово замаскували і, скоріш за все, основною кулеметний вогонь вівся з дзотів, а тому стрільба наших знарядь не давала потрібних результатів».

Втрати серед цих невідомих «солдат» ніхто ніколи не рахував ...

Вже згодом, після війни першими спробували привернути увагу суспільства до цієї проблеми тогочасні письменники. У листопаді 1943 року Юрій Яновський у статті «Шлях війни» вперше вжив словосполучення «чорна піхота».

Через 23 роки вийшла у світ невеличка повість Міщенка «Батальйон необмундированих», в якій йшлося про мобілізованих чоловіків, які загинули восени 1943 року.

У 1968 році Олесь Гончар торкнувся цієї теми в романі «Собор».

Не обійшли стороною у своїх роботах цю проблему Захарченко, Дімаров, Дмитренко, Астаф'єв, Клімов.

Ось як описав цей процес у своїй автобіографічній «Пісні переможця» Григорій Климов: «Коли Червона Армія почала виганяти німців з України, то «домосідів» швиденько збирали, - цим займалися навіть не військкомати, а самі командири передових частин, - сунули їм знову гвинтівки в руки і, навіть не переодягнувши в шинелі, в чому були - у першу лінію бою! Їх так і називали - «піджачники». Береги Дніпра, як весняними квітами, рябіли трупами в різнобарвною цивільному одязі».  
Найбільше щойно призваних до лав Червоної армії загинуло під час форсування Дніпра, коли людям, окрім німців, доводилося боротися з водною стихією. Головний удар по ворогу в ставці було вирішено нанести силами 1-го Українського фронту з Букринського плацдарму, де дуже високий і крутий правий берег Дніпра, який до того ж був добре укріплений німецькими військами. Саме цей неприступний плацдарм довелося штурмувати необстріляним і беззбройним воякам.

За спогадами ряду очевидців тих страшних днів, часто солдати-новобранці йшли в бій «в громадянці», в якій були мобілізовані, і навіть без будь-якої зброї. 
Тодішні мобілізації і штурми досить яскраво змальовує відомий український письменник-фронтовик Анатолій Дімаров:

«Ніяких медкомісій не було. На фронт забирали калік і хворих. Я вже у 20 років був інвалідом, сліпий і глухий від контузії, все одно взяли.

І погнали нас на німецькі кулемети знаєте з чим? З половинками цеглин! Так другий геноцид проти українців був.

Ми були не обмундировані, не озброєні. Нас гнали цілий день по лютому морозу, й пригнали в містечко, зруйноване дощенту. Видали ті половинки цеглин, показали величезну водойму, скуту кригою, і сказали чекати сигналу - ракети. А коли вона злетить, дружно висипати на кригу й бігти на ворога, який засів на протилежному боці за міцною огорожею, і ... вибивати його звідти полуцеглинами. А він хай думає, що це ... гранати. Назад повернути ніхто не міг, бо нам показали добре обладнані шанці, у яких через кожні три кроки сиділи смершівці з націленими нам у спину кулеметами.

Мене врятувало лише те, що я вже порох нюхав, і біг не в першому ряду, а у п'ятому. Ми добігли метрів за сто від тієї огорожі, німці нас підпустили. Ви уявляєте, голий лід, нема де сховатися! І як вдарили з кулеметів кинджальним вогнем! Хлопці переді мною падали, як підкошені, я теж впав і лежав, а солдат переді мною аж крутився від куль, що у нього потрапляли. Весь час на мене наповзав ... Потім німці почали стріляти з мінометів; чули про такі міни, які називали «квакушки»? Падає, вдаряється об лід, не вибухає, а підскакує вгору метрів на 4-5, тоді вибухає й осколки ідуть вниз. Як мене тими осколками не вбило? .. А потім вибух - і чорна яма, в яку я провалився. Мене санітари так і підібрали: з намертво затиснутою цеглиною у руках».

Ще страшнішу картину описує його колега Віктор Астаф'єв - очевидець форсування Дніпра:

«Найстрашнішими виявилися кулемети. Легкі для перенесення скорострільні емкашкі зі стрічкою на п'ятсот патронів. Усі вони були заздалегідь пристріляні і тепер, ніби з вузьких шийок брандспойтів, поливали берег, острів, річку, у якій кипіло місиво з людей.

Старі й молоді, свідомі і не свідомі, добровольці й мобілізовані військкоматами, штрафники і гвардійці, росіяни і не росіяни - всі вони кричали одні і ті ж слова: «Мамо! Боженька! Боже! »І« Караул! »,« Допоможіть! "... А кулемети сікли та сікли, поливали різнокольоровими смертельними цівками.

Хапаючись один за одного поранені й ті, кого ще не зачепили кулі, в'язками йшли під воду, річка вирувала, здригалася від людських судорог, пінилася червоними бурунами».

Кількість загиблих було таким, що не всіх вдавалося навіть ховати по-людськи. Очевидці тих боїв згадують моторошні деталі: вода в Дніпрі в ті дні була буро-червоною від людської крові і солоною на смак:

«Густо плавали у воді трупи з виклеванимі очима, що почали розкисати, з обличчями, які пінилися, наче намилені, були розбиті снарядами, мінами, зрешетили кулями ... Сапери, яких послали витягувати трупи з води і закопувати їх, не справлялися з роботою - надто багато було вбито народу ... А потім, за річкою ж, продовжувалося згрібання трупів, наповнювалися людським місивом все нові й нові ями, проте багатьох і багатьох полеглих на плацдармі так і не вдалося відшукати по балках, похоронити», - писав Астаф'єв.

На плацдарм 6 на 11 кілометрів кидалися свіжі підкріплення, які німці методично викошували артвогнем, бомбардуванням і кулеметами «під нуль», але вночі прибувало поповнення, яке так само «тануло» до темряви.

Інший очевидець боїв за Дніпро, відомий письменник Віктор Астаф'єв пізніше писав: «Коли з одного боку в Дніпро входили 25 тисяч воїнів, то на протилежному виходили - не більше 5-6 тисяч».

Картина апокаліпсису на Дніпрі, у спогадах того ж письменника-фронтовика Астаф'єва: «Ми просто не вміли воювати. Ми залили своєю кров'ю, завалили ворогів своїми трупами».

У 1990-х роках увагу на проблему «чорної піхоти» звернули вітчизняні вчені, одним з перших був доктор історичних наук Коваль. За його підрахунками, військові мобілізували на території України близько чверті мільйона 16 - 17-річних хлопців. Зараз над цією тематикою працюють дослідники Король, Гриневич, Рибченко.

«Першими через Дніпро під страшним вогнем переправляли бійців штрафних батальйонів. Солдати пливли тримаючись за дерева, колоди, дошки - і тонули тисячами», - написав відомий російський історик, доктор історичних наук Віктор Король у своїй роботіи «Битва за Дніпро: героїзм і трагедія». Він вказав на майже повну відсутність засобів переправи: станом на 22 вересня 1943 року, в розпал переправи, на Букринському плацдармі знаходилося всього 16 понтонів.

За свідченнями, які вдалося зібрати, виявилося, що тисячі таких «чорнопіджачників» загинули як при форсуванні Дніпра, так і під час визволення Дніпропетровська.

«Нахрєна обмундировувати і озброювати цих хохлів?»

Оскільки Збройні сили СРСР воювали «витратним способом», то вже з 1942 року вони почали відчувати труднощі в плані людських ресурсів (повторимося, в армію стали закликати 17-річних, жінок і зниження медвимог для тих, хто раніше вважався непридатним до служби). Але головне - втрати поповнювались за рахунок чоловіків у тих населених пунктах, які Червона армія займала, і мова може йти про кілька мільйонів.

Такі величезні жертви неозброєних людей були на совісті радянських військових командирів, які зневажливо ставилися до мобілізованих солдатів, не вважаюючи їх життя цінним. Показовим у цьому плані є висловлювання заступника Верховного головнокомандувача Жукова на засіданні перед початком форсування Дніпра, свідком якого був офіцер з особливих доручень командувача 1-м Українським фронтом Ватутіна - Юрій Коваленко.

На питання командирів, у що одягнути 300 тисяч мобілізованих, Жуков відповів: «Как во что? В чем пришли, в том воевать будут!»Коли ж зайшла мова про озброєння призовників, цинізм маршала перейшов усі межі: «Автоматическим оружием этих людей не вооружать! У них же за спиной заградотряды! Дай им 300 тысяч автоматов - и от заградотрядов ничего не останется. Они всех перекосят и чкурнут к немцам. Трехлинейку им образца 1891 года!»

Але заступник командувача 1-м Українським фронтом по тилу генерал Кулешов доповів, що на складах є тільки 100 тисяч трьохлінійок. Тоді командувач білоруським фронтом генерал Костянтин Рокосовський запропонував послати до Москви в Ставку кур'єра, який би доповів обставини і попросив допомоги з озброєнням та обмундируванням. І тут прозвучала коронна фраза Жукова: «Зачем мы, друзья, здесь головы морочим. Нахрена обмундировывать и вооружать этих хохлов? Все они - предатели! Чем больше в Днепре потопим, тем меньше придется в Сибирь после войны ссылать». 

Для Жукова взагалі життя солдата нічого не значило, головне - досягти результату, якою ціною - це вже другорядне. Свою позицію з цього приводу він чітко висловив під час зустрічі з командувачем військами союзників Ейзенхауером у 1945 році, поділившись зі своїм колегою досвідом розмінування полів:

«Когда мы наталкивались на минное поле, то наша пехота атаковала его так же, если бы его там не было. Потери, которые мы несли от противопехотных мин, мы считаем равными только тем, которые бы понесли от пулеметного огня и артиллерии, если бы немцы вместо минных полей решили защищать этот участок сильным военным соединением. Однако атакующая пехота не взрывает мины противотанковые. И после того, как она проникает в глубь минного поля и создает плацдарм, подходят саперы и делают проходы, через которые может пройти наша боевая техника».

Ейзенхауер був шокований таким методом, адже він чудово розумів, що чекало американського командира, прояви він таку винахідливість, - ганьба, осуд та суд.

Епілог

... Хотів би завершити словами зі щоденника Олександра Довженка:

«Я був учора на параді Перемоги ... Перед Мавзолеєм стояло військо і народ. Маршал Жуков прочитав урочисту і грізну промову Перемоги. Коли згадав про тих, що полягли в боях у величезних незнаних в історії кількостях, я зняв з голови головний убір. Озирнувшись, я помітив, шапки більше ніхто не зняв. Тридцять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалилися в землю, або зовсім не жили, про них згадали як про поняття ... Перед величчю їх пам'яті, перед кров'ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, чи не зітхнула, не зняла шапки. Напевно, так і треба. Може, ні».

    

Безмірні втрати, героїчна трагедія повернення Дніпропетровська - навряд чи привід для різного роду театралізованих вистав і політичних масовок, які останнім часом так модно влаштовувати у нас в місті і околицях з нагоди цієї дати - «свята визволення Дніпропетровська».

Червоний і солоний від крові Дніпро мало схожий на свято ...

Джерело: dniprograd.org

Разом з цим читають: Влада Дніпропетровська викинула 140 000 бюджетних гривень на привітання Януковича